Сон, стрес і настрій

У здорових добровольців, чий сон протягом тижня звели до пʼяти годин, чутливість до інсуліну відступила, до того ж харчування їхнє не мінялося зовсім. Єдиним, що змінилося, був сон. Діабету не мав ніхто з учасників; тобто той відступ був справою не зламаного обміну. Будь-яке тіло, що не досипає, за кілька днів починає відповідати на інсулін слабше.

Короткий сон за дві ночі штовхає в протилежні боки два гормони, що правлять апетитом: лептин, який несе сигнал ситості, спадає, а грелін, який несе сигнал голоду, зростає. І те, куди наступного дня звертає апетит, теж не є випадковим; наперед виходять густо-калорійні страви з переважанням цукру й крохмалю. Проміжок між двома прийомами їжі, що втомленого дня заповнюється перекусом сам собою, є найвиднішим слідом того зсуву.

Дані довгого строку дивляться в той самий бік. Огляд праць, де наглядали понад сто тисяч людей, знайшов у тих, хто спить мало, вищу частоту діабету типу 2; частота росла й у тих, хто спить дуже довго. Схожою картина була й у тих, кому важко заснути чи втримати сон. Разом із тривалістю на ваги заходить і цілість сну.

У людини з діабетом ця дія відбивається й у щоденному вимірюванні. Але стріла тут летить не в один бік. Сама ніч, що минула клаптями, здатна бути слідом падіння цукру, пережитого тієї ночі. Прокинутися в поті, страшний сон, устати вранці втомленим; для того, хто вживає інсулін чи таблетки, що збільшують виділення, така можливість є звичайною. Розрізняльні знаки збирає текст про нічне падіння цукру. Є ще одне окреме явище, коли в ранні вранішні години гормони штовхають цукор угору; його розбирає текст про впертість ранкового цукру.

Здоровʼя сну вважають тепер одним із основних заголовків догляду при діабеті; до переглядуваного зайшли й лад сну, і його розлади. Найчастішим із них є переривання дихання уві сні. Впізнаване його обличчя відоме: гучне хропіння, зупинки дихання, що їх помічає той, хто поруч, і сонливість, яка тримається цілий день попри достатньо годин у ліжку. Коли ці три знаки стоять разом, ціна рахунку годин, проведених у ліжку, меншає, бо всередині тих годин сон уривається знову й знову.

У мить напруження в дію заходить одразу кілька гормонів, що підіймають цукор. Адреналін працює за секунди, розчиняє склад у печінці й віддає в кров готовий цукор. Кортизол починає повільніше, триває довше, і головна його справа інша: він штовхає печінку виробляти новий цукор, а ще підсилює руку адреналіну й глюкагону. Обидва утруднюють мʼязові й жировій тканині брати цукор, тобто цукру лишається в крові більше. Кортизол втручається й у виділення інсуліну; на короткому строку він його збільшує, а коли триває довго, пригнічує.

Цей пристрій не є поламкою. Він є задумом. Перед загрозою мʼязам потрібне швидке паливо, і тіло готує паливо наперед. Клопіт у тім, що пристрій роду загрози не розрізняє. І тілесна небезпека, від якої тікають, і напруга розмови, підсумку якої чекають, будують у тілі той самий гормональний ланцюг і заводять ту саму підготовку палива. Міцна інсулінова відповідь той поштовх стріває, і приріст лишається невеликим; а коли відповіді не досить, той самий поштовх видно у вимірюванні голим. Те, що раптове напруження псує вимірювання, засвідчено добре. Для напруження, що тягнеться довго, картина розмитіша: там дія йде не так прямою гормональною дорогою, як обхідно — через сон, апетит і лад руху.

Стрес буває не самим лише душевним. Далеко не завжди. Гарячкова зараза, зламана кістка, операція, невщухний біль, важкий опік; усі вони проходять тою самою гормональною дорогою. Саме тому зростання цукру в палаті інтенсивної терапії є відомою картиною навіть у людей без діабету. Що більшим є тілесний тягар, то виразнішим стає й зростання. У дні хвороби найдужче дивує саме це: апетит закрився, тарілка лишилася недоїденою, а число все одно йде вгору. Бо хвороба тримає печінку в роботі, навіть коли їжа не приходить.

Тому судити з одного вимірювання важко, бо числа не прочитати окремо від тягаря, що його ніс той день. Значення, що зросло в раптовій напрузі, відступає само, коли мине причина, а цукор, що зріс у хворобі, здебільшого теж вертається до колишнього ходу разом із одужанням. У зростання є назва. А це виводить його з розряду випадкових збоїв.